59-річний піхотинець із «Дикого Поля» тримав позиції у Степногірську і досі не бачив свого онука
15:05 8 Травня 2026
Олександру за два місяці виповниться 60. Але замість святкувань він щодня збирає посилки для побратимів на передову — м’ясо, ліки, техніку, каву. Бо знає краще за будь-кого, що таке піхотний побут на позиціях, повідомляє «Дніпро Регіон» з посиланням на 128 окрему важку механізовану бригаду «Дике Поле».
Воювати Олександр почав не з нуля. Ще в радянській армії він служив оператором-обчислювачем ракетного комплексу «Точка-У». Тож зброя для нього — не нове.
Два роки тому він пішов до ЗСУ. Спочатку — 80-та окрема десантно-штурмова бригада, де опанував фах мінера-розмінувальника і став механіком-водієм важкої інженерної машини. Десять місяців розчищав поля від мін і прокладав маршрути для підрозділів.
Потім — 128 бригада «Дике Поле» і Степногірськ.
«Тут важче, ніж на Курщині. Там ще можна було десь сховатися, а тут така концентрація дронів, що будь-який зайвий рух може тебе викрити. Постійна величезна напруга», — розповідає він.
59-річний піхотинець із «Дикого Поля»
Коли вийшов із позицій — першим зателефонував синові. Той теж воює, на Запорізькому напрямку, вже офіцер. На позиціях дзвонити не можна: одразу демаскуєш себе і по тобі «полетить усе, що є у росіян».
Вдома на Хмельниччині на Олександра чекає те, що він сам називає «жіночим батальйоном»: дружина, дві невістки й три онучки. І п’ятий онук — якого він іще жодного разу не бачив і не тримав на руках.
Після «дембеля» перша мрія — поїхати до Одеси й нарешті обійняти його.
А поки — посилки, дрони, позиції. Бо хлопці там чекають.