На 82-му році життя відійшов у вічність Петро Гнатович Сорока — доктор технічних наук, професор з Дніпра, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік Української академії наук національного прогресу. Про це повідомили його колеги та рідні. Про це повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на пост його доньки.
Петро Сорока народився 25 серпня 1943 року. Понад три десятиліття — із 1983 по 2014 роки — він очолював кафедру промислових автоматизованих хіміко-технологічних систем (ПАХТ), виховавши сотні фахівців, які сьогодні працюють по всьому світу.
Його науковий доробок:
- автор навчального посібника,
- 3 монографій,
- 210 наукових публікацій,
- 47 патентів і авторських свідоцтв,
- керівник 7 кандидатських дисертацій.
Колеги згадують його як вимогливого, але справедливого викладача — такого, під кого студенти вчили на совість.
Разом із тим, професор Сорока мав надзвичайно чуйне серце, особливо до студентів-сиріт, бо сам знав, що таке труднощі дитинства.
За словами доньки, у 90-х роках він заснував науково-виробниче підприємство “ТЕХМЕТ”, яке у партнерстві з Департаментом енергетики США реалізувало інноваційні технології переробки агровідходів і гуми. Розроблене обладнання досі застосовують у різних країнах, а десятки українських науковців завдяки цьому проєкту отримали можливість працювати у складні часи.
Поза науковим середовищем Петро Гнатович був турботливим татом і дідусем. У родині його згадують як людину з теплим гумором, золотими руками і величезною любов’ю до дітей та онуків.
Він побудував сімейну дачу власноруч, прищепив десятки плодових дерев і залишив найбільш цінний спадок — порядність, доброту й віру в людей.
Останні роки життя подружжя проводило між США та Україною поруч із доньками та онуками. Навіть після початку повномасштабної війни професор продовжував підтримувати рідних і колег, цікавився розвитком науки й життя країни.
Спогади доньки Ольги про батька, про це вона написала у себе на фб сторінці.
“Тато відійшов у вічність сьогодні, 5 листопада 2025 року.
Він народився 25 серпня 1943 року. Хоча бабуся Настя завжди казала, що він народився на Спаса, 19 серпня. Була війна, то зареєстрували, коли зареєстрували. Дід Гнат, татовий тато, був у радянському війську, у 1942 потрапив у німецький полон, з якого втік. По дорозі назад на фронт завернув до рідного села Жуків, Славутського району, Хмельницької області. Через девʼять місяців народився Петро, який ніколи не побачив свого батька. Дід загинув на території Польщі у визвольних боях, не доживши місяць до закінчення Другої світової війни. Бабуся Настя виховувала сама трьох синів: старшого Володимира, середнього Миколу та найменшого Петра — тата.
Переказували, що тато врятував село. Німецький штаб у Другу світову війну розташувався у хаті Сорок, бо то була єдина деревʼяна хата, а не мазанка, на все село. Мій прадід Сорока на початку XX століття був на заробітках в Америці, повернувся та збудував гарну хату. Так ось, німці відступали, забирали всю худобу в селі із собою. А побачили тата на руках у бабусі Насті, сказали: «Kinder, kinder», — і лишили корову. Єдину на все село.
Коли тато народився, бабуся Настя вклала йому в руку клаптик паперу та ручку: «Щоб був ученим». Згодом так і сталося.
Йому легко давалося навчання, він любив математику. Але було багато праці по господарству. Бабуся Настя піднімала сама трьох синів у тяжкі післявоєнні роки.
Улюбленим святом тата була Покрова Пресвятої Богородиці. Вірили, що на неї може піти перший сніг, то переставали пасти корів і вдягали взуття. До Покрови ходили босоніж.
Пару тижнів тому тато поділився: «У мене було активне, складне, цікаве та продуктивне життя».
Він був активістом і в університеті в студентські роки. На якихось зборах його побачила Ніна Соколова і сказала подружці: «Такий хлопець гарний, але ж прізвище у нього…». Боженька «пожартував». Уже у вересні 1969 року мама і тато одружилися. Гроші на весілля заробили влітку працею у студентському будівельному загоні в Тюмені. Мама працювала на кухні, а тато був бригадиром будівельного загону. Кажуть, у Тюмені й досі на деяких будинках висять таблички: «Бригадир — Сорока П.»
Щодо прізвища — Сорока — пречудове прізвище! У всіх були якісь прізвиська у мої шкільні роки, а нам було прізвища достатньо.
Після закінчення навчання тато лишився працювати в Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті. Почалася бурхлива наукова діяльність, дослідницька робота, викладання. У результаті тато захистив кандидатську, докторську, став професором та академіком, лауреатом першої Державної премії вже незалежної України у 1992 році, підготував сотні статей, книг, підготував 7 кандидатів наук.
Мама згадує, як до них прийшли в гості друзі, вони відпочивали, дивилися кіно. А тато стояв над столом у тій самій кімнаті, працював, креслив. Тато, ми точно навчилися у тебе дисципліни та вчитися.
Тато був строгим та справедливим викладачем. Усі студенти знали, що щоб здати у Сороки, треба вчити. Хабарів не бере — тільки вчити. Можливо, трохи боялися, але поважали і вчили.
Якщо студенту не виходило, але він докладав максимум зусиль, тато ставив прохідну трійку, а не двійку. А також мав дуже мʼяке серце до збідованих сиріт. Все своє життя. Бо знав сам, як це.
У 90-х тато створив і очолив науково-виробниче підприємство «ТЕХМЕТ». Починаючи з 1998 року, у партнерстві з Департаментом енергетики США, компанія комерціалізувала наукові розробки тата та його колег, зокрема у сфері переробки рисового та соняшникового лушпиння, гуми та інших матеріалів. Цей проєкт став ще однією важливою сторінкою його життя. Він дав можливість десяткам українських науковців працювати гідно у непрості часи для науки, а завдяки партнерству між комерційними й урядовими організаціями з різних континентів було створене обладнання, яке й сьогодні використовують у різних куточках світу.
Я прийшла у родину в 1979 році. Мама та тато чекали на нас 10 років. Я була першою дівчинкою в родині Сорок. До того самі хлопці у татових братів. Машуня народилася у 1980 році, через 15 місяців після мене.
Часто чули від тата: «Я прошу Бога, щоб дав можливість поставити вас на ноги, вивчити вас, щоб ви були самостійні і самі могли забезпечити собі життя». Тато, ми стали самостійні і можемо забезпечити собі життя.
Мама підтримувала тата у всіх його професійних прагненнях та в тому, щоб він був тим татом, яким прагнув бути: найкращим. Тато вкладав нас спати одного вечора. Мама заходить до кімнати – тато спить, а ми малі по ньому лазимо. Мама створювала можливість татові гуляти з нами, поки вона займалася домашніми справами.
Колись один із татових студентів сказав: «Я ніколи не міг подумати, що Сорока – такий люблячий тато». Той студент став свідком, як Машуня, вже студенткою, подзвонила татові: «Захворіла». Тато все залишив і кинувся її підтримувати.
Він віз нас на вечірки до ліцею , в якому ми навчалися, в «лихі 90-ті» і гуляв на морозі, чекав нас.
Тато часто жартував над нами. Принесла чашку з чаєм до зали пити та дивитися телевізор. Кудись вийшла. Повертаюсь, а чашки немає. Тато заховав її кудись. Сидить, хитро посміхається. А коли мама розповідала якийсь анекдот, то питався: «Звідки ти їх знаєш?» На що мама відповідала: «Ти – завкафедри, сидиш сам у своєму кабінеті. А я у своєму інституті на своїй кафедрі – в гущі народу. Звідти і всі жарти».
Наша квартира завжди була повна — нашої родини та друзів, святкували всі дні народження та свята. Постійно хтось проїздом через Дніпро зупинявся у нас у гостях.
Завдяки тобі і Машуня, і я отримали взірець чоловіка і тата для своїх майбутніх дітей. Ти прийняв наших чоловіків як синів. Вони також тебе називали «татом». А онуки часто казали «дідусЯ», щоб римувалося з «бабусЯ».
Тато любив робити все своїми руками. Відремонтував батьківську хату нашої мами, побудував своїми руками дачу , від фундаменту до даху.
Також він був садівником. Прищепив багато яблунь, груш, абрикос, слив.
Найкращими щепленнями його життя, як на мене, стали його шість онуків. Він їх любив, піклувався, балував, водив на гуртки. З ними і з нами у спадок лишається його любов, мудрість, допитливість, порядність.
Останні роки тато та мама жили між США та Україною, між родинами Маші та моєю. У січні 2022 року повернулися в Україну, як вони казали, «доживати». Але в лютому розпочалася велика війна росії проти України. У березні вони знайшли прихисток в Америці з родиною Маші.
Наше життя та цей світ узагалі були кращими завдяки тобі. Завдяки тому, як ти любив, турбувався, працював, поважав, вірив, сподівався, довіряв, досліджував, подорожував, любив. Ти поніс своє світло далі. Ми його вже маємо в собі.
Це найбільший подарунок долі — знати, що тебе люблять. Ти нас любиш. Ми любимо тебе.
Помоліться за душу тата сьогодні, коли він вступає у вічність”.
