У 19 років він горів у підбитому танку, а у 24 — командує цілим танковим батальйоном і тримає один із найважчих відрізків Запорізького фронту. Про це повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”.
Комбату танкового батальйону 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле” всього 24 роки. Він народився у 2001-му, а школу закінчив у 2018 році. Хлопцю було 16, коли перед ним стало питання, куди йти далі. На підйомі патріотичних настроїв він вступив до Національної академії сухопутних військ. Думав піти у піхоту, але там усі місця вже були “забиті”, і Сергій пішов у танкісти.
Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, йому довелось достроково закінчити Академію. Вже у березні, у свої 19, він прийняв під командування танкову роту. Через три місяці, у червні, він зі своїм підрозділом вступив у перший бій, який запам’ятав на все життя.
“Ми тоді штурмували Новогусарівку під Балаклією. У тому першому бою я керував своїм підрозділом, і ми вели штурмові дії. Мій танк ворог тоді підбив, навідник отримав поранення, а всередині почалася пожежа. Але нам вдалося погасити вогонь. Ми відкотилися назад, я поміняв навідника — взяв з іншої роти, хоча він був уже контужений і в нього загинув весь екіпаж, крім нього. І ось так, на підбитому танку ми знову пішли у бій, тому що там був мій підрозділ, мої танкісти, і я не міг відсиджуватися в тилу. Повернення мого танка до бою підняло бойовий дух. Бо всі чули радіоефір. Коли мене підбили, я просив командира батальйону дозволу покинути танк, бо пожежа була всередині. Дозвіл я отримав, і це всі чули. Тоді всі, і командир батальйону, думали, що я загинув. Коли ж я знову з’явився в ефірі, настрій був піднесений, хоча наш штурм був невдалий. У підсумку ми змогли відпрацювати по противнику і витягти нашу підбиту техніку. За той бій один з командирів екіпажу мого підрозділу отримав звання Героя України”.
Після такого хрещення вогнем Сергій зі своєю ротою танкістів прорвав російську оборону на Харківщині та разом із десантниками 25 бригади звільняв Балаклію, Ізюм, численні села між цими містами.
“Мій танк з десантними ротами проривав укріплення противника. Там на першій лінії були мінні загородження, позиції, якісь резерви противника. Комусь треба було це все прорвати, зайти і знищити противника, закріпитися і їхати далі”.
Поки піхота зачищала посадки, Сергій зі своїм розрахунком мав знищити російське підкріплення і техніку противника. Тоді діяли на шаленому адреналіні і вирішили йти вперед, доки вистачить пального в баках.
“Мій танк став без палива біля стели Ізюм, на в’їзді у місто. На нас вийшло кілька ворожих піхотинців, і ми їх ще й у полон взяли. А потім наші хлопці захопили російську заправку, і ми змогли заправити танк та їхати далі”.
Потім Сергій зі своїм підрозділом закривав котел біля Лиману, дійшов аж до Луганщини. Воював на Донеччині, а тепер тримає фронт на Запорізькому напрямку.
“Я розумію, що є люди з величезними статками, які можуть десь за кордоном купити будинки, маєтки, перевезти всю свою рідню. А ми — прості люди. Наша земля тут. Треба її боронити, бо іншої землі у нас просто немає”.
Четвертий рік війни Сергій закінчує у званні майора на посаді командира батальйону. Того самого батальйону, у якому почав службу в березні 2022 року.
