За переписом 1989 року тут мешкало усього 10 осіб. З роками їх не добавилося. А потім село і зовсім ніби розчинилося серед степових просторів краю. Навіть сама назва зникла з переліку населених пунктів Дніпропетровщини, повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на Вперед.
Перед в’їздом до Гончарки шлях звертає праворуч, асфальтна стрічка тут кінчається. Далі куриться вже степова дорога, накатана автомашинами до блиску. На полях дозріває врожай соняшнику, чисте блакитне небо вигріває землю на останок теплими променями бабиного літа.
Але відкинемо песимізм. Забуте усіма село, виявляється, живе, воно бореться за своє існування! І остання збережена хатина серед руїн інших – то справжній форпост життя у цьому степовому просторі.
За парканом валує стривожена собака, вигукуючи на вулицю господаря. І той неспішно з’являється, поправляючи на голові кепку. Оце він і є, останній вартовий практично зниклого Чувилиного. Своїм звичним жестом Василь Васильович подає для вітання суху кістляву руку, запрошує на подвір’я.
Біля самих воріт – широкий стіл, застелений клейонкою. Такі ж зручні лави. На них і присіли разом.
Вражає незвична тиша. Десь вдалині пролягає гомінлива автострада. Але тут, на межі Дніпровського і колишнього вже Солонянських районів, не чути звуків швидких авто. Лише пташки виспівують свою нескінчену пісню життя.
Хотів уточнити прізвище свого співрозмовника.
– Воно доволі рідкісне для наших місць – Халецький, – інформує Василь Васильович.
– Чому ж це рідкісне, у Привільному є, в селищі Надіївка, – спробував заперечити.
– Так я ж сам і є з Привільного, – усміхається господар.
Після цього наша розмова пішла значно веселіше. Пригадав Васильович історію Чувилиного. Живе тут останні 10 років на самоті, коли не стало матері. Шкода хату кидати напризволяще. Добре знає, чим це кінчається. Колись у селі нараховувалося більше 70 садиб, життя вирувало. Центральна вулиця мала назву Нижня. А напроти, через вибалок, стояла школа. Її закрили у сімдесятих роках. Тепер скрізь руїни.
– Хоч світло залишилося? – разом оглядаємо електричні опори.
– Без нього ніяк не можна. Особливо в довгі зимові вечори, – пробує філософствувати господар. – Телевізор дивлюся.
– А не страшно наодинці?
– Вже звик.
Колись була в господарстві корова, свиней тримав. Тепер лише з десяток курочок. А ще ж собачки сторожові, коти. Воно й зрозуміло, 78-й пішов.
Хату опалює селянська піч на дровах. Ось чому навіть влітку ніколи сидіти склавши руки. Сухостій з акацій у морози добре зігріє. А восени можна протопити і бадиллям, гілками. Дрова доводиться постійно заготовляти.
Між сараєм і чистим, впорядкованим городом насаджений садочок. Видно, що фруктові дерева підібрані зі смаком, правильно обрізані і добре розвиваються. Між ними пасіка. Опікується бджолами більше рідний брат дружини – Леонід. Він досить часто наїздить з міста у гості, навідує самітника.
Кинулося в очі, що вся садиба Халецького ретельно огороджена від усього зовнішнього простору. Навіть город. І цьому знаходиться пояснення. Взимку, коли для диких тварин обмаль кормів, можуть зайці нагодитися в гості. Для них кора яблунь – то своєрідні ласощі. А ось лисиці прислухаються більше до курника. Також не проти посмакувати свіжим м’ясом. Тільки хто ж їм цього дозволить? Собаки добре тримають ніс за вітром, вчасно повідомляють господаря про небажаних візитерів.
А ще великим підгрунтям у житті є добра питна вода на подвір’ї. Дійсно, для Солонянщини це велика рідкість, бо частіше зустрічається солонець. Колодязь не мілкий, 16 метрів завглибшки. Обкладений цеглою. Крізь відкриту ляду зазирає у воду світле осіннє небо.
Ще однією характерною особливістю проживання у покинутому Чувилиному є відсутність зв’язку. Хата ж у низині, вишки мобільних операторів сюди не досягають. Лише коли автомашина рушила у зворотній шлях – на пагорбі телефон почав невпинно нагадувати за пропущені дзвінки.
На долю, своє життя не ремствує Халецький. І свіжа глиняна мазка на стінах старенької хатини красномовно засвідчує, що не здається останній вартовий села на милість обставинам.
Микола ТКАЧУК, журналіст
