14 лютого після довготривалої хвороби перестало битися серце справжнього патріота своєї країни, людини з великої літери, мужнього та безстрашного воїна, котрий пройшов Іловайськ та пекло боїв за Донецький аеропорт, Юрія Карнаухова, повідомляє сайт «Дніпро Регіон» з посиланням на місцеву владу.
Юрій народився 29 червня 1978 року у російському місті Ленінськ-Кузнецький. Будучи школярем, через постійне домашнє насильство з боку батька, родина переїхала на батьківщину матері, до бабусі та дідуся в с. Володимирівка, що на Кіровоградщині. Тут уже Юрій і здобув середню освіту та, після невдалого вступу до військового коледжу, свій перший трудовий досвід.
Працював слюсарем в агрофірмі «П’ятихатська», далі були два роки строкової військової служби у військах протиповітряної оборони. Після армії Юрій влаштувався до державної служби охорони, потім – на «Восток-Руду».
Тяжка робота на шахті призвела до проблем зі здоров’ям та встановлення 2-ої групи інвалідності. Та попри це, у 2014 році чоловік добровільно прийшов до військкомату та став на захист України. Служив розвідником у 74-му окремому розвідбатальйоні, пройшов Іловайськ та пекельні бої за Донецький аеропорт, не раз потрапляв під ворожі обстріли, мав наскрізні кульові поранення та дві контузії.
У 2015 році отримав статус учасника бойових дій. Про проблеми зі здоров’ям та своє погане самопочуття нікому не говорив, не хотів підводити побратимів та керівництво. Та коли хвороба стала достатньо очевидною для оточуючих, Юрія демобілізували.
За вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій та при виконанні службових обов’язків нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями та подяками вищого військового керівництва.
Після повернення до цивільного життя захисник працював охоронником у «Comfy» та «ПриватБанку», виїздив на заробітки за кордон.
У 2020 році захворів на Covid-19, мав тяжкий перебіг хвороби, довго лікувався у Дніпрі, отримав інвалідність 1-ої групи. Недуг дуже ослабив чоловіка, тому останні півтора року він майже не вставав із ліжка. Та попри всі негаразди, Юрій дуже любив життя та всіма можливими способами боровся за нього. Пройшовши черговий етап лікування, мав їхати на операцію у м. Дніпро та, на жаль, 14 лютого його серце зупинилося…
«Він був дуже «глибокою» та різносторонньою людиною. Любив музику, багато читав різної літератури. З дитинства мріям стати військовим, – розповідає про покійного його молодший брат Олександр. – Він – кремінь, справжній чоловік та захисник. Перед АТО прийшов до нас і сказав так твердо: «Я йду захищати тебе, мамо, і тебе, брате». І як тільки ми його не відмовляли, що не робили, нічого не допомогло. Юра ніколи нічого і нікого не боявся, завжди раціонально та виважено підходив до життя, подій, негараздів. Для мене він був не лише старшим братом, а й батьком, другом, наставником…».
Попри свою маленьку пенсію, чоловік постійно донатив на ЗСУ, бо вірив у беззаперечну перемогу України. Він безмежно любив свою країну, спілкувався лише українською, завжди цікавився та переймався станом справ у державі. Постійно підтримував зв’язок із побратимами, радів, коли вони йому телефонували та приїздили в гості.
Юрій цінував добро і щиро дякував усім небайдужим людям, які намагалися допомагати йому у вирішенні різних питань, ніколи ні на що не скаржився. Він був скромною та порядною людиною, турботливим сином, братом та батьком, надійним другом та бойовим товаришем.
У нього залишилися мати Тетяна Олександрівна, брат Олександр та син Владислав від першого шлюбу колишньої дружини, якого він усиновив та виховав як рідного.
