У Павлограді Дніпропетровської області святкує поважний 100-річний ювілей Микола Павлович Молчанов. Про це повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на видання Степ.
Не часто зустрінеш людину, яка побувала у двох століттях і двох тисячоліттях, проживає вже другу війну. Це про Миколу Павловича Молчанова, якому 9 лютого виповнюється дійсно велична дата, визначний ювілей ― 100 років. Разом з головою Павлоградської районної ветеранської організації України Валентиною Куліченко журналісти побували в гостях у Миколи Павловича.
Микола Молчанов все життя живе на Павлоградщині, шлях був дуже тернистим ― на його долю випало дві великих війни.
«Я народився 9 лютого 1925 року в селі Юр’ївської громади, в сім’ї селянина. Мав звичайне дитинство. Закінчив початкову школу, потім — вісім класів. Це було до війни, а потім почалася війна… Спочатку були дома, а коли фронт наближався, я погнав колгоспну худобу в Сталінградську область», ― згадує Микола Молчанов.
Худобу юний хлопчик гнав аж до Логовського района, нині він розташований у Волгоградській області Росії. Від Дніпропетровської області це понад 700 км.
«Там я працював в колгоспі на рядових роботах, а в 1942-му році, коли німець почав наступати на Сталінград, там знову почалася евакуація, я евакуювався в Камишин, вже з тракторами. Там і зупинилися, бо мені геть нікуди було подітися. Мені на той час було 17 років та 8 місяців, тож єдиний мій вихід був — піти добровольцем в армію. От з того часу я і почав воювати», ― розповідає ювіляр.
Війну пройшов спочатку на посаді кулеметника 32 стрілецької армії, потім ― у 33 та 49-й стрілецьких дивізіях.
«Два рази я був поранений. Фронт пройшов від Сталінграда до Відня. Були всякі періоди, і погані, і не погані. В 1948 році закінчив службу радистом розвідроти 49-ї Гвардійської стрілкової дивізії, якою тоді командував відомий воєначальник Василь Пилипович Маргелов, він був організатором і першим командувачем повітряних сил Союзу. Демобілізувався я в кінці лютого 1948-го року та повернувся в рідне село», ― розповідає Микола Павлович.
Після демобілізації він працював у колгоспі, а потім пішов в школу викладати фізкультуру. Надалі став вчителем біології та хімії, працював у Новов’язівській середній школі. Також навчався в Мелітопольському інституті, де закінчив біологічний факультет. Потім став інспектором шкіл Павлоградського району з трудового навчання і пропрацював близько 20 років. Загалом його трудовий стаж ― 64 роки.
«Після виходу на пенсію очолив районну організацію ветеранів, а зараз ― вийшов на заслужений відпочинок та відпочиваю», ― посміхається Микола Павлович.
«Я НЕ ВІДЧУВАЮ, ЩО МЕНІ 100 РОКІВ»
Допомагає Миколі Павловичу його син Сергій. 100-річний ювіляр має гарний гумор, полюбляє солодкий і дуже гарячий чай, цікавиться новинами, дивлячись телевізор. На жаль, вже пішла у засвіти його дружина Людмила Лук’янівна, але вони мають трьох дітей — Валентину, Віктора і Сергія. А ще — 6 онуків і багато правнуків.
«Я не відчуваю, що мені 100 років. Я інвалід війни першої групи. Зараз я вже не можу ходити без «ходунків», але настрій в мене нормальний, йдемо вперед», ― каже Микола Молчанов.
Він у своє 100-річчя загадує найбільше бажання — щоб не було цієї сучасної російсько-української війни. Один з онуків Микола Павловича зараз воює.
«Бажаю, щоб молодь жила своїм життям, навчалася, працювала та жила щасливо», ― побажав герой нашого репортажу.
За своє довге життя він не раз отримував нагороди: Орден Червоної Зірки, Орден «За мужність» ІІІ ступеня, «За взяття Будапешту», «За взяття Відня», «Ветеран праці», «Почесний ветеран України», «За розвиток регіону»… А одна з найвизначніших нагород ― це звання Почесного громадянина Павлоградського району.
Свій авторитет іменинник заслужив інтелектом, поведінкою, розумом. «Світла голова» ― так кажуть про нього.
«Ми Миколу Павловича дуже любимо, дуже поважаємо, він наш наставник та наш вчитель. Він частий гість в Раді ветеранів, ми кличемо його на всі заходи, син Сергій його привозить, ― розповідає Валентина Куличенко. ― Коли ми проводжали його на пенсію в 90 років, ми йому дуже гарні «проводи» влаштували, і ще тоді бажали дожити до 100 років, і щоб Микола Павлович нас запросив на своє сторіччя».
Приєднуємося до побажань і сподіваємося, що зможемо написати статтю не лише з приводу 100-річчя Миколи Молчанова, але через 5 років і 10 років.
