Пам’яті Оксани Стороженко, які загинула під час ворожого ракетного обстрілу по Дніпропетровщині. Про це повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на Придніпровську залізницю.
Чергова будинку відпочинку локомотивних (поїзних) бригад Синельниківського локомотивного депо Оксана Стороженко загинула від вибуху російської ракети, яка 19 квітня атакувала залізничну інфраструктуру Дніпропетровщини. Місяцем раніше жінці виповнилося сорок років.
Оксана віддала Придніпровській залізниці майже 10 років свого життя. У колективі, де працювала залізничниця, її завжди пам’ятатимуть усміхненою, привітною, енергійною та відповідальною.
– Це була людина-сонце, – говорить завідувачка будинку відпочинку локомотивних (поїзних) бригад Лідія Коваль. – Поріг переступає – і вже посміхається, кожного підбадьорить, заспокоїть, зігріє своїм ясним світлом.Локомотивні бригади, які зупинялися в нас, так і запитували: «А де це наше сонечко, щось не видно сьогодні, мабуть, вихідна?»Дуже охайна – скрізь у неї чистота, аж блищить. Квітники біля входу насадила – око радіє, і жодної бур’янинки.Удома в Оксани така ж краса, її будинок здалеку видно. Оксанина свекруха якийсь час теж у нас працювала. Не могла нахвалитися невісткою, інакше як донечка, розумниця, господинька її не називала.Люди від Оксаниного тепла добрішали, нам її дуже не вистачає, – зі сльозами завершує свою розповідь Лідія Іванівна.
Голова профспілкової організації Синельниківського локомотивного депо Маргарита Борсук відзначає, що Оксана Стороженко була тендітною, незмінно усміхненою й лагідною, дуже скромною та вихованою.
– Уникала будь-яких суперечок, шукала з людьми спільну мову, – розповідає Маргарита Володимирівна. – Дуже любила свою родину, щоразу поспішала додому після роботи, багато часу й сил віддавала своїм хлопцям – чоловікові та синам.
Сергій Стороженко, чоловік Оксани, – теж залізничник, працює у відомчій воєнізованій охороні. Втрату дружини намагається переносити стійко, бо поруч сини – 17-річний Ілля та 15-літній Ваня. Однак подумки весь час згадує кожну мить їхнього спільного життя – настільки щасливого, ніби в казці.
– Я познайомився з Оксаною, коли прийшов з армії у відпустку, – ділиться своїми спогадами Сергій. – Пішов прогулятися і серед молоді побачив ЇЇ – скромну дев’ятикласницю з двома косами. Зустрілися поглядами, і я відразу зрозумів, що вона – моя доля. Після армії кілька років зустрічалися, а потім стали подружжям.
Попри свою скромність (а скоріше нелюбов до афішування себе, показовість), Оксана була справжньою душею не тільки нашої родини, але й компанії друзів, у середовищі сусідів, батьків однокласників наших хлопчиків. Любила щось організувати, придумати. Квітники біля будинку, город, садок та упорядкований газон – це її задум та втілення. І оточуючих запалювала своїми ідеями. Ось зараз кошу траву, бо, знаю: Оксана неодмінно нагадала б, що вже пора.
Завжди була дуже швидкою: не ходила – бігала, робота в її руках «горіла». Мала феноменальну пам’ять: пам’ятала дні народження усіх друзів та їхніх дітей, колег і сусідів, неодмінно телефонувала, щоб сказати кілька теплих слів, чи листівочку надсилала. Охоче допомагала кожному, хто просив, та й без прохань теж. Від дружини просто віяло добротою і теплом.
Оксана була невтомною, відпочинок – це не про неї. Відмінна господиня, вона не лінувалася готувати родині щось свіженьке, щоб усі були ситі й здорові. Кухня була її цариною, де вона знала все до найменших дрібниць і куди неохоче пускала інших. Узагалі любила домашню роботу, все й усюди встигала. Ще й енергії вистачало на підробіток у місцевій школі, в якій ще до локомотивного депо вона працювала секретаркою. Школу та її атмосферу Оксана дуже любила, завжди тяглася до неї, тож перше вересня та останній дзвінок були в нас святковими днями.
Хлопці наші багато чого взяли від мами. Ілля – такий же скромний і наполегливий, з відмінною пам’яттю. Зараз учиться на бюджеті в Дніпропетровському університеті. Ваня – невтомний моторчик, як і Оксана, дотепний, товариський, душа класу та футбольної команди, в якій якийсь час грав. Зараз цікавиться риболовлею – і до нового захоплення ставиться серйозно, відповідально, як і мама до кожної своєї справи.
Хочу, щоб усі побачили Оксану моїми очима, усі роки нашого щасливого життя (восени було б 22), відчули глибину нашої втрати, жах цієї війни…
Висловлюємо щире співчуття Сергію Стороженку та його синам Іллі й Вані. Вони залишаються членами нашої залізничної родини, де з покоління в покоління живуть традиції взаємодопомоги та підтримки.
Оксана ж буде для рідних та колег сонечком, що сяятиме вічно.
