20 лютого церквою вшановується пам’ять благовірного князя Ярослава Мудрого, видатного діяча, який зробив значний внесок у розвиток Київської Русі. Чому його назвали Мудрим, що він зробив для Київської держави розповість «Дніпро Регіон».
Ярослав — син князя Володимира — князював у Новгороді. Дізнавшись, що його брат Святополк убив своїх трьох братів Бориса, Гліба і Святослава, він пішов війною на нього. Князь Ярослав при допомозі варягів переміг військо підступного брата з його помічниками-чужинцями поляками на чолі з королем Болеславом Хоробрим і печенігами й заволодів Києвом (перший раз у 1016, другий — 1018 р.).
Князя Ярослава називали в народі Мудрим за розумне правління державою, любов до науки, турботу про релігійну освіту й кодифікацію українського звичаєвого права в збірнику прав із назвою «Руська правда». Крім цього, він завершив християнізацію Київської Русі, хоча навернення деяких племен до Христової віри ще довго тривало після смерті князя (наприклад, плем’я карелів із новгородсько-псковської землі прийняло хрещення 1227 р.).
Ярослав продовжував розпочату Володимиром Великим розбудову держави на засадах Христової віри. «Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, — зазначав літописець, — а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє».
Ярослав зміцнював і забезпечував розвиток Української держави в усіх напрямах, яка за часів його правління досягла найбільшого розквіту та могутності. Держава Ярослава Мудрого стала імперією, яка об’єднувала всі племена, утворюючи український народ. Вона охоплювала територію до Кавказьких гір і далеко на північ, де проживали фіно-монгольські племена, з яких згодом постав московський народ. До неї також належали балтійські племена.
Основним своїм завданням Ярослав уважав поширення християнства у власній державі. До того ж він прагнув зробити її більш монолітною та цивілізованою через уведення на всіх її землях єдиного й справедливого писаного закону. Київський правитель надавав великої уваги поширенню освіти й писемності в державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 р. розповідається, що князь наказав віддати 300 дітей старост і священиків Новгорода для навчання на священиків.
За часів правління Ярослава Мудрого церква в Київській державі швидко розвивалася. У цей період було створено дві нові єпархії — Переяславську та Юр’ївську. У 1039 р. літописець уперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, присланого з Візантії. Він, мабуть, не відповідав бажанням і потребам церкви, яка була для нього чужою, і це посилило позицію тих, хто вважав, що церква у великій і могутній державі має бути незалежною. Такі погляди поділяв і сам князь Ярослав.
Згідно з 28 правилом Четвертого вселенського собору, митрополита Київського мав обирати не константинопольський патріарх, а Собор єпископів Київської митрополії. (Взагалі в домонгольському періоді історії Київської митрополії було лише два випадки поставлення митрополитами русичів без згоди на це Царгорода).
У 1051 р. князь скликав у Києві Собор єпископів, на якому без згоди Царгорода обрали митрополитом Київським свого кандидата. Це був священик церкви Спаса із с. Берестова Іларіон (там тепер знаходиться Києво-Печерський монастир) — щирий патріот, «муж благ, книжен і постник».
Обрання власного митрополита стало рішучим кроком — це була перша спроба встановити автокефалію церкви в Київській державі. Царгородський патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові й не визнав його як першоієрарха Київської митрополії.
Отже, фактична автокефалія української церкви набула на короткий час ознак повної автокефалії. Собор єпископів не лише обрав Іларіона — він поставив його, інтронізувавши на митрополита. Ієрархія української церкви після 1051 р. невідома взагалі. Не збереглося історичних джерел про те, коли саме Іларіон перестав бути митрополитом і з якої причини.
Проте можна впевнено стверджувати, що коли б князь Ярослав прожив довше, а після нього княжа держава залишилася об’єднаною та могутньою під одним правителем, то православна церква в Русі-Україні назавжди закріпила би свою незалежність. Однак Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Після його смерті знову почалися міжусобиці, бо сини не змогли виконати заповіт батька — великого просвітителя Руси-України Ярослава Мудрого.
