Про Тетяну та Валерія Устименків, парамедиків Самарівської станції. Вони мають 30 років подружнього життя і 30 років в екстреній медицині. Про це повідомляє Дніпро Регіон з посиланням на Дніпропетровський обласний центр екстреної медицини
Як усе починалось
Вони познайомилися у далекому 1995-му. Валерій на той час вже працював у службі й був наймолодшим фельдшером серед колег. Йому – 21 рік, Тетяні — 20. Вона тільки-но прийшла в професію, і Валерій став для неї головним наставником: усього вчив, підказував і був максимально уважним.
Вже за кілька днів після знайомства Валерій прийшов до Тетяни додому з трояндами, щоб привітати з днем народження. Невдовзі вони зіграли весілля.
Це не було схоже на раптовий удар блискавки (хоча в нашій роботі буває й таке!). Скоріш це той момент, коли розумієш: людина поділяє твій специфічний медичний гумор і точно знає, що «адреналін» — це не про екстрим чи розваги, а про боротьбу за кожну секунду життя.
Пліч-о-пліч крізь роки
Майже все життя вони працювали в одній зміні, буквально не розлучаючись ні вдома, ні на роботі. Лише коли з’явилися діти, довелося розійтися по різних графіках: поки один на викликах, інший був із малечею.
Сьогодні доля знову поставила їх у різні «зміни», але вже через війну. З початку повномасштабного вторгнення Валерій пішов добровольцем у ЗСУ. Зараз він військовий парамедик, а Тетяна продовжує працювати на рідній станції.
«Для нас обох екстрена медицина — це коли твій план на день — це відсутність будь-якого плану. Це драйв, що тримає тебе в тонусі роками, і постійна перевірка на міцність. Разом вдома і на роботі — для нас це ніколи не було проблемою, навпаки, це величезна підтримка.
Величезний плюс у тому, що не треба пояснювати, чому ти прийшов додому «ніякий» і просто хочеш мовчати годину. Найкраща підтримка — це гаряча вечеря, кава і фраза: «Спи, я все зроблю». Ну і, звісно, можливість виговоритися про той самий «трешовий» випадок, який не розкажеш звичайним людям.
Що таке любов, яка рятує? Це коли ви обидва знаєте ціну життя. Це не про квіти щодня, а про те, щоб триматися за руки навіть тоді, коли пальці тремтять від утоми. Наша професія навчила: завтра може не бути, тому любити треба «на повну» вже зараз».
Династія рятівників
Любов та відданість справі Устименки передали у спадок. Їхні діти теж обрали благородні шляхи: донька несе службу в поліції, а син став рятувальником ДСНС. У цій родині рятувати — це в крові.